Усе почалося у 2015 році, коли на світ з'явилася настільна гра «Бункер». В її основі лежала стара як світ механіка психологічних тренінгів: моделювання катастрофи, обмежені ресурси та важкий вибір — кого впустити в укриття, а кого залишити зовні. Довгий час це здавалося чудовою альтернативою набридлій «Мафії». Люди збиралися вечорами, пили каву, приміряли на себе абсурдні ролі й сперечалися до хрипоти, доводячи, чому умовний «філософ із плоскостопістю» корисніший для відновлення цивілізації, ніж «фізик-ядерник із депресією». Це було весело, цинічно і ніби жартома.

Але у будь-якої ігрової умовності є свій термін придатності. Він закінчується там, де починається реальність.

Гортаючи харківські телеграм-канали в пошуках того, куди піти на вихідних, можна натрапити на таке оголошення:

Настільна гра «Обрані»
Це не просто гра. Це перевірка на те, чи зможеш ти переконати інших залишити тебе серед тих, хто виживе.
Абсурдні персонажі, психологічні ігри, суперечки, сміх і атмосфера, після якої ви ще довго будете згадувати цю партію.

Я не буду тут озвучувати назву закладу, куди запрошують пограти в цю гру.

«Обрані» — це українська локалізація того самого «Бункера». І якщо вчитатися в цей безневинний, на перший погляд, рекламний текст, поза шкірою йде мороз. Особливо якщо згадати, «де» пропонується в це зіграти.

Харків. Місто, яке щодня і щоночі живе під нальотами Шахедів та ракет. Місто, де слово «укриття» — це не абстрактна картка на столі, а реальний підвал, станція метро чи бетонна зупинка, що рятує життя просто зараз.

Локалізатори змінили назву, прибравши слово «Бункер», можливо, намагаючись уникнути надто лобових асоціацій. Але заміна виявилася ще більш зловісною.
Назва «Обрані» б'є навмання по моралі. Вона відкрито заявляє о сегрегації. Вона перетворює гравців не просто на тих, хто виживає, а на суддів, які мають ділити людей на «еліту», гідну порятунку, та на «зайвих», яких треба виштовхнути за двері.

Реклама обіцяє «сміх і атмосферу». Але як сміятися, коли механіка гри вимагає від тебе увімкнути холодний, соціал-дарвіністський прагматизм? Гра змушує оцінювати людину як корисний коефіцієнт у рівнянні. Ти молодий і здоровий? Заходь. Ти хворий, старий чи у тебе «непотрібна» професія художника? Залишайся на вулиці, ти потягнеш групу на дно.

У цей момент відбувається страшна підміна понять. Нам пропонують зіграти в «виправдання вигнання». Щоб не відчувати провини за жорстоке рішення, людський мозок в грі швидко вмикає механізми захисту: дегуманізацію («це не людина, це просто погана картка») та раціоналізацію («я роблю це заради спільного блага»). Ми тренуємо навичку красномовно та аргументовано пояснювати, чому ближній не гідний жити.

Але найгіркіше полягає в тому, що реальна трагедія України показала прямо протилежну модель поведінки. У найкритичніші моменти харків'яни та жителі інших міст демонстрували не холодний розрахунок «Обраних», а феноменальний рівень солідарності, людяності та самопожертви. Волонтери ризикували собою, щоб вивезти маломобільних стареньких, сусіди ділилися останнім шматком хліба у підвалах, а незнайомі люди поступалися місцями в евакуаційних потягах тим, хто слабший. Реальність вистояла завдяки альтруїзму, а гра пропонує нам потренуватися в цинізмі.

Звісно, можна сказати: «Це просто гра, спосіб скинути стрес і відволіктися». Але коли навколо й так забагато горя, симуляція сортування людей виглядає як небезпечна легітимізація запеклості.

Йти чи не йти на таку ігротеку — кожен вирішує сам. Але якщо ви все ж опинитеся за цим столом, пам'ятайте: правила написані на коробці, але вибір завжди за людиною. Іноді найсильніший хід у такій грі — це не довести свою «корисність» заради виживання, а зламати нав'язану логіку жорстокості. Сказати: «Якщо місця на всіх не вистачає, я вийду першим».

Тому що залишитися людиною і зберегти виховання самопожертви — це куди важливіше, ніж виграти квиток у бункер, нехай навіть віртуальний.
Може, я не правий і згущую фарби?

Автор: Валерій Попов